Ірена Ігорівна Карпа - Baby travel. Подорожі з дітьми, або Як не стати куркою

У подорожі до вашого годівельного бізнесу можуть втрутитися ще кілька факторів. Наприклад, клімат чи адаптація до нового місця. Чи й те, що їжа для дитини геть нова й непередбачувана (я ж не верещу про те, що всім дружно треба годувати дітей гострим карі, бо так роблю я – ви самі вже вибрали, як харчується ваша родина). Тобто прийшли ви в ресторан, їсти хочете страшенно, часник десь смажиться на кухні й зводить вас з розуму, вам нарешті приносять ваші запашні страви, ви на них накидаєтеся, а дитина категорично закриває рота, і все. «Приїхали», – думаєте ви. Хоч плач, хоч бери квиток назад додому.

Отут-то вам і знадобиться домашня заготовка. Я он навчилася на власній помилці – кепкувала з Насті, що тягла з собою валізу бубликів, вівсяного печива, мюслів і меду, а потім, коли Кора навідріз відмовилася від місцевої їжі, не знала, як Насті за цей хом’яцький запас дякувати. І лише Кая, дитина-мрія бабусі, що їсть все і завжди, включно з омлетами, підсмаженими на олії з чилі (я раз помилково їй таке утнула, а дитина, скривившись, таки доїла – мама дає, значить треба; я лиш потім шматок спробувала й ледь очі на лоба не вилізли – а їй хоч би що!), спокійно виправдовувала мою філософію підготовки дітей до кухні всіх країн світу…

Я чесно не знаю, що тоді сталося з Корою. Чому вона з кулінарного космополіта тимчасово була перетворилася на споживача макаронів і рису. Через пекельну спеку, вочевидь. Бо щойно ми переступили поріг київської квартири, я заходилася готувати бірьяні. Страву з рису, овочів, горіхів і м’яса, від якої в Кералі Кора навідріз відмовлялася. Додала ту саму спецію, куплену в Індії. І що ви думаєте? Наминала дитина так, що аж за вухами лящало. Може, просто то для неї смак суто української кухні?

Д.

Дорожня пригода – Road Trip на Балкани

Якось на попередніх читаннях цієї самої книги (ще до того, як вона пішла у друк) до мене підійшли мама з восьмирічним сином. Те, як вони поводилися – фотографували, обговорювали мій лаптоп, посміхалися і шикали один на одного – відразу свідчило: вони одна команда. От якось не скучно було пацану ходити з мамою на книжкові благодійні сейли, а мамі вести його відтак на яку-небудь стрілялку в цьому ж розважальному центрі.

– Ми хотіли запитати вас… – почала було жінка, і мені чомусь наперед стало ясно, про що буде питання. Вона глянула на малого, той поправив окуляри, і жінка продовжила:

– От ми так хочемо подорожувати, а наш тато сидить вдома і нічого йому не цікаво.

Я посміхнулася.

– От і що нам робити?

– Знаєте, – відповіла цій дуже живій мамі я, – якби ми чекали на нашого тата, то не було б у нас в житті ні Індії, ні Балкан, ні купи інших досвідів. Тому просто поговоріть із вашим, спробуйте вкотре переконати. Але, скоріш за все, він так і лишиться сидіти на дивані з пивом. Тому раджу вам або знайти однодумців, таких самих мам чи татів із дітьми, й гайнути кудись усім разом, або просто наважитися на поїздку з сином удвох.

– В нас є іще менша…

– От і чудово. Син достатньо дорослий, щоби не підвести маму й допомогти у боротьбі з сестрою. Правда ж?

– Правда, – серйозно погодився дорослий хлопчик в окулярах.

І вже про те, що життя минає і що воно надто коротке, аби чекати на інших, не дозволяючи собі без їхньої згоди здійснити заповітні мрії, говорити було зайвим.

Щоби написати цю главу, мені довелося навмисно вирушити в довгу дивну подорож аж на Балкани. Коротші дивні подорожі, бачте, видалися мені недостатніми подорожами, а так, високодецебельними переміщеннями камери тортур на колесах від Києва до Яремчі. Звісно ж, було в нашому житті і щось довше, штибу Барселона – Монкальм – бозна-яке місто в Італії – дупа світу в Угорщині – Україна, але тоді Кая була одномісячною дитиною, котру й вгору два з чимось кілометри неважко було на собі тягти, не те що перелазити до неї в машині на швидкості двісті кілометрів, щоби погодувати.

Мені завжди казали, що чим менша дитина, тим легше з нею подорожувати. Я до цього ставилася скептично – немовля, що репетує, не заспокоїш жодним аргументом, зверненим до свідомості. А чим дитинча старше, тим більше натяків у нього на ту саму свідомість, думала я. Ага, зараз. Свідомість.

– То єсть папа? – спитав вусатий мадярський прикордонник про мого друга.

Я критично оглянула друга. Ні прізвище, ні фенотип відчайдушно не співпадали. Те, що він міг бути папа, підтверджувалося хіба що його позицією єдиного чоловіка в нашій машині. Юля, притому що дітей втихомирювала і всаджувала у стільці, папою в очах прикордонника не виглядала.

– Ні, – кажу, – не папа.

– А де папа?! – запереживав сімейними цінностями вусатий колобок. – Дома, в Америці?

– Папа в Іспанії, – кажу я, з мудрим виглядом тикаючи пальцем у каталонське свідоцтво про народження Каї.

Прикордонник зітхає з полегшенням – якимось чином пазл у його голові зійшовся. Він, як дитина, тикаючи пальцем у кожен паспорт і папірець, починає мені віддавати всі наші документи. У цей момент реальні діти починають ревти, тож дядькові доводиться прискоритися.

Я нарешті натискаю на газ і проїжджаю півметра до території ЄС, зупиняюся для митника. Йому, видно, давно не терпиться завести власних дітей чи просто він глухий, бо, без жодного огляду на пекельний репет із машини, він поволеньки відкриває нам капот, багажник і навіть порожній бокс на даху, не повіривши мені на слово, що той бокс порожній. Утім, у глибинах багажникової душі митник не риється – сигарети і горілку ми навмисно, задля психологічного прийому, виставили на загальний огляд. Ех, цикаю я язиком, могли не те що три мішки кокаїну провезти, а ще й Карму з собою до Європи взяти. Бо живе сука, живе і ні разу в цивілізації не була.

Усі інші митниці й прикордонні контролі проходилися по-людськи швидко. Боснійці, хорвати, чорногорці навіть не змушували нас виходити з машини, їм доста було того, що на ім’я Юля не відгукується який-небудь Василь. Лише одного разу мені стало дещо некомфортно, коли Кора просто під носом у сербського прикордонника заходилась репетувати: «Хочу до мами! Хочу до ма-а-а-ами!!!» Бо ж сидить, сіромаха, позаду, а мама, бач, кермо крутить і Чайковському по радіо підспівує.

– Кора, – сичу я на неї, –